Google+ Followers

неділя, 19 серпня 2018 р.

“Сповідь душі”


*  НОВА КНИГА.
Вийшла в світ нова книга —“Сповідь душі”нашого мринського поета-аматора Василя Харчука. Це — збірка віршів. (150 сторінок) Вірші різного жанру, наповнені любов'ю до матері, до Бога, до землі, на якій виріс і живе — в надії, що Україна подолає усі негаразди і стане процвітаючою європейською державою... Збірка розрахована на широке коло читачів. Бажаємо Василю Федотовичу здоров'я, творчого натхнення, нових віршів!
 В селі – Овдіївський куток, –

І там колись я народився…
Це – райський здавна уголок
Я часто в снах його дивився.

Вузенька стежечка веде –
                                            Стоїть стара батьківська хата.
                                            Погляну – жалоба бере –
                                            Пішли у вічність тато й мама….




субота, 18 серпня 2018 р.


"І день іде, і ніч іде.

І голову схопивши в руки,

Дивуєшся, чому не йде

Апостол правди і науки!"

                                             Т.Г.Шевченко

субота, 11 серпня 2018 р.

Народний артист України М. І. Тягнієнко


УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №87/2018
Про відзначення державними нагородами України діячів театрального мистецтва
За вагомий особистий внесок у розвиток національної культури і театрального мистецтва, значні творчі здобутки, високу професійну майстерність та з нагоди Міжнародного дня театру постановляю:
Присвоїти почесне звання:
"НАРОДНИЙ АРТИСТ УКРАЇНИ"

Тягнієнко Михайлу Івановичу — провідному майстрові сцени комунального закладу "Харківський академічний російський драматичний театр імені О. С. Пушкіна"
                                     Народний артист України
                                    Михайло Іванович Тягнієнко
Тягнієнко Михайло Іванович (нар. 9 грудня 1936р., Мрин, Чернігівська область, закінчив Мринську середню школу в 1956 році ) — український театральний і кіноактор, провідний майстер сцени комунального закладу «Харківський академічний російський драматичний театр імені О.С. Пушкіна». Лауреат премії Національної спілки театральних діячів України «Наш родовід» (2016). Заслужений артист УРСР. Народний артист України (2018). В театрі зіграв понад 100 ролей, знімався в кіно.
(із вікіпедії)
   Грудень 1957 року... призовник Радянської армії отримує телеграму з Харкова: «Место освободилось тчк зачислены первый актерский курс тчк Марьяненко тчк».  Так наш земляк став студентом Харківського театрального інституту.
  Дитинство Михайла Івановича було важким, він заробляв тим, що допомагав кіномеханіку і оббігав двори, оголошуючи про час початку фільму.  В той час єдиною відрадою був приїзд пересувної кіноустановки. Один і той же репертуар, який підвозили із райцентру парою волів, повторювався із місяця в місяць. Хлопчак знав поіменно всіх артистів, а їх кінодіалоги часто переповідав «в особах» своїм сільським приятелям. А після війни в селі часто показував свої спектаклі Ніжинський пересувний муздрамтеатр. Він, на відміну від кінопересувки, не привозив одні і ті ж спектаклі, а урізноманітнював репертуар популярними жанрами української і російської класики. Учитель української літератури Микола Іванович Суховієнко, пристрасний любитель своєї справи, заздалегідь підготовлював учнів до зустрічі з артистами, розповідав, що стало причиною для створення тої чи іншої п’єси. Театр настільки запав в душу чотирнадцятилітнього підлітка, що почуття, які його охопили, можна було порівняти хіба що з першим нерозділеним коханням. Мишко замкнувся в собі, став небагатослівним, багато читав і якось особливо серйозно почав ставитися до уроків. Після шкільних випускних екзаменів хлопця не залишало безпричинне занепокоєння, яке охоплює сумнівами тільки на перехресті доріг. Куди? В якому театральному інституті випробовувати  свої творчі можливості? Київ — лякав, а Харків, з нез’ясовних причин, — подавав надію. Вибір було зроблено.
Шлях до вулиці Сумської, 34, де тоді знаходився театральний інститут, здався йому безкінечним. Очолював приймальну комісію професор кафедри акторської майстерності, народний артист СРСР Іван Олександрович Мар’яненко. Приймали іспити такі метри як Олексій Борисович Глаголін і Трохим Карпович Ольховський. Конкурс абітурієнтів — 300 чоловік на одне місце! З кожного екзамену відсіювалось по 150–200 чоловік.
  Михайлу вдалось пройти всі три відбіркових тури, але… в списках тих, хто вступив він себе не знайшов. Переживши колосальне потрясіння, наш невдаха направився до учбової частини по документи, але замість них отримав довідку, що потрапив до такої собі
«резервної групи». Це означало, що якщо протягом  першого семестру хтось буде відрахований, то Михайло Тягнієнко отримає можливість зайняти звільнене місце. Положення незавидне, зате надія залишалась. Михайло повернувся до рідного села. Тут його спочатку покликала в далеку дорогу армія, та на 21-й день народження в двері постукав листоноша з тією самою доленосною телеграмою…
Чотири роки навчання у кращих майстрів дали свої результати уже на показі дипломних спектаклів. Якщо судити по наданим починаючому актору ролям, то дуже просто визначити його як характерного артиста. Тому свідченням є образи Міллера в «Підступність і кохання» Ф. Шіллера, Бублика в «Платоні Кречеті» А. Корнійчука, Шмаги в «Без вини винуваті» А. Островського. Тодішній художній керівник російського драматичного театру Олександр Броніславович Скибневський вирішив почати омолодження трупи з запрошення до її складу Михайла Тягнієнка, який йому сподобався. Особливо дорогі актору ролі, зіграні на професійній сцені в класичному репертуарі. Відкрив галерею яскравих персонажів гострохарактерний дід Щукар з шолоховської «Піднятої цілини», потім були Малькольм з шекспірівського «Макбету», Шприх з лермонтівського «Маскараду», Фірс з чехівського «Вишневого саду», Шалімов з горьківських «Дачників», Пімен з пушкінського «Бориса Годунова», Коровкіна з «Села Степанчиково» Достоєвського. В цілому, за 55-літнє сценічне життя актором зіграно більше шістдесяти ведучих ролей…
Сьогоднішнє покоління харківських глядачів зустрічається з героями Михайла Івановича в спектаклях класичного і сучасного репертуару, поставлених по п'єсах Е. де Філіппо, Ж. Сіблейраса, К. Куні.
  В свій час він був затребуваний кінорежисерами багатьох кіностудій, але щільний графік роботи в театрі змусив Михайла Івановича відмовлятися від дуже принадних пропозицій. Тому в його творчому багажі всього чотири кіноролі: в телефільмі «Березова гілка» А. Бунькова за творами Олександра Довженка (ХТРК); в художніх фільмах «Невідомий, якого знали всі» Володимира Луговського (Укртелефільм); «Не пройде і року...» Леоніда Бескодарного і «Чорний капітан» Олега Ленціуса (обидва — кіностудія ім. О. Довженка).
Ось уже на протязі трьох десятиліть Михайло Тягнієнко викладає на театральному відділенні університету мистецтв.
5 років тому, а точніше—у вересні 2013 у приміщенні бібліотеки члени літературного клубу зустрічалися з Михайлом Івановичем. До вашої уваги витяг із статті нашого бюлетеня (№22, вересень-жовтень 2013:
“Зустрічатися з друзями, знайомими, і просто з випадковими  людьми – це завжди цікаво. Адже маєш змогу поспілкуватися, дізнатися щось нове, розповісти свою цікавинку. Нам, почасти, не вистачає таких зустрічей у житті. А от для членів «Літературного клубу» вони не рідкість. Ось і цього разу до нас на гостину завітав наш земляк, заслужений артист України, актор Харківського театру Михайло Тягнієнко (дивись фото). Що тут скажеш – приємно! Не щодня випадає нагода поспілкуватися з театралом. З відчутним трепетом у серці згадував Михайло Іванович своє дитинство, шкільні роки, перше кохання, і ту мить, коли вперше вирішив стати актором. « Всепоглинаюча любов до музики покликала мене на сцену…»   У свої 77 наш співрозмовник повен сил та енергії, молодецького запалу, як і його студенти. Він з таким захопленням говорить про акторську гру та театр, що вкотре переконуєшся, що мистецтво – вічне. А коли слухаєш як він читає вірші, то одразу поринаєш у чаруючу ауру куліс і софітів, уявляєш себе актором усім нам знайомої п’єси, під назвою «Життя».
Від усієї душі ми, жителі села і громади, вітаємо Вас, Михайле Івановичу, і бажаємо здоров’я, творчого натхнення і ще багато років радувати нас своєю чудовою грою на сцені відомого театру! Хай Вам щастить!                                                     О. Джуломанов

Матеріал люб'язно надала дружина нашого героя — Ольга Тягнієнко    

середа, 8 серпня 2018 р.

* Я - повернулась...


Ми звикли весь час щось, або когось гудити: живемо бідно, їсти нічого, вдягти нічого, топити нічим і т.д.
 Життя, життя… швидкоплинне, як ріка, а коли сядеш та згадаєш минувшину, то інколи «мороз поза шкірою пройде».
1957 рік, - згадує Валентина Олексіївна Петриченко, - манної крупи тоді купити будь-кому було не можна, а давали її по списку тим, у кого були маленькі дітки і то, по кілограму на місяць. Хліб був з гороху і кукурудзи, який в «душу забити» було не можна, а яка за ним стояла черга, ви не уявляєте. А в магазині (магазин був там, де тепер магазин ПП Ругаля, торгував там Пинський, ім’я не пам’ятаю) ще були булочки, сайки, по 6 копійок, то їх також продавали одну на тиждень тільки тим у кого діти маленькі. У нас тоді була маленька Наташа. Сосок –
пустушок не було. Так мама робила їй «куклу», щоб не плакала, а їсти давала манну кашу з пляшечки( з соски). Коли ж у каші траплялися грудочки, то ті вже грудочки діставались мені і були вони для мене неначе шоколад. В селі обкладали людей податком: яйця (300 штук на рік незалежно від того, є в тебе кури чи нема) здавай, шкіру здавай (поросячу). Батько, як було різав порося, брав торбинку з попелом, надягав її поросяті на голову, щоб задихнулось, а тоді вже різав і то, в березі, подалі, щоб ніхто не бачив і не чув. Дуже було сутужно, дуже. А вже в 63-му було трішки легше. І то, молоко здавали, попіл здавали, курячий послід також здавали.
Восени 1963 року я поламала на уроці фізкультури ногу. Вчителем був Ф.Толстіков а ми, учні, стрибали через коня, я ногу і підломила. Два з половиною роки нога була в гіпсі. Я й потрапила в санаторій (під Білорусією, у Добрянку), там і вчилась. Після санаторію, батько мене привіз додому і я пішла на роботу в швейну майстерню. Був же колгосп, так ми шили куфайки, шили халати білі і чорні, фартухи… Завідуючою була Волошина Валентина Трохимівна і Гриниха Галя( по батькові не пам’ятаю). Батько мій тоді робив перукарем, а вечорами грав у клубі на гармошці (був завклубом). В швейні робили: Катерина Бруханда, Люба Олексієнко, Надя Мироненко, а по чоловічій роботі був Компанець Антон Маркович (тоді ж галіфе чоловіки носили). Пропрацювала я тут півроку, а тоді поїхала в Київ на роботу. З дому я виїхала 3 серпня 1966 року, тепло було, ловко.  Влаштувалась в Дарницькому шовковому комбінаті снувальницею, де пропрацювала аж 10 років. А тоді, нам дали житло на Оболоні. На роботу було далеко і я мусила розрахуватись. Тоді пішла працювати в меблеву фабрику де шила оббивку на меблі. Тут я вже проробила аж 24 з половиною роки. Важко було. Працювали у дві зміни. В першу зміну початок роботи був шостій годині сорок хвилин, а кінець – о п’ятнадцятій годині двадцять хвилин. Зарплата була від виробітку. Один диван коштував 3,5 копійки. От скільки пошиєш, таку платню і отримаєш…
Я коли йшла до автобусної зупинки, як виїжджала, мене наздогнав машиною Волошин, зупинився і почав умовляти не їхати з села, сказав, що ти , Валю, однак повернешся додому. Наче у воду дивився.
 Я -  повернулась. Назавжди…

неділя, 13 травня 2018 р.

Я люблю МРИН !



Нещодавно в центрі нашого села Мирослав Байда разом з активними мринцями встановили пам'ятник, якого всі давно чекали: "Я люблю Мрин!". Жителі Мрина та гості вже мали змогу тут сфотографуватись на згадку.
 

субота, 12 травня 2018 р.

пʼятниця, 27 квітня 2018 р.

13 ДНІВ У ПЕКЛІ


ВІКТОР  ЙОСИПОВИЧ КОЦЬОК

найстарший із мринчан учасників ліквідації наслідків техногенної катастрофи світового масштабу - аварії
на Чорнобильській АЕС
розповідає:
«Мене мобілізували в червні. Працював я в бригаді будівельників. Ми замуровували всі вікна на станції,  на всіх 4 блоках. Поряд зі мною був Владислав Блуд, який працював на бронемашині – розвозив робітників по території. Нам видали солдатську форму, яку кожного вечора перевіряли на радіоактивність. Забруднений одяг – викидали. Давали респіратори. Після кожної зміни – обов’язковий душ. Жили за 30 км. в палатках, годували нас звичайною їжею. Мінеральну воду давали досхочу. Відпрацював там  два тижні. Ми працювали під радіаційним ковпаком - і бачили все: і вогонь на 4 блоці, і вертольоти, які скидали мішки зі свинцем ,і тисячі людей, які старанно виправляли помилки інших…»