* Я - повернулась...

Ми звикли весь час щось, або когось гудити: живемо бідно, їсти нічого, вдягти нічого, топити нічим і т.д.

 Життя, життя… швидкоплинне, як ріка, а коли сядеш та згадаєш минувшину, то інколи «мороз поза шкірою пройде».

1957 рік, - згадує Валентина Олексіївна Петриченко, - манної крупи тоді купити будь-кому було не можна, а давали її по списку тим, у кого були маленькі дітки і то, по кілограму на місяць. Хліб був з гороху і кукурудзи, який в «душу забити» було не можна, а яка за ним стояла черга, ви не уявляєте. А в магазині (магазин був там, де тепер магазин ПП Ругаля, торгував там Пинський, ім’я не пам’ятаю) ще були булочки, сайки, по 6 копійок, то їх також продавали одну на тиждень тільки тим у кого діти маленькі. У нас тоді була маленька Наташа. Сосок –

пустушок не було. Так мама робила їй «куклу», щоб не плакала, а їсти давала манну кашу з пляшечки( з соски). Коли ж у каші траплялися грудочки, то ті вже грудочки діставались мені і були вони для мене неначе шоколад. В селі обкладали людей податком: яйця (300 штук на рік незалежно від того, є в тебе кури чи нема) здавай, шкіру здавай (поросячу). Батько, як було різав порося, брав торбинку з попелом, надягав її поросяті на голову, щоб задихнулось, а тоді вже різав і то, в березі, подалі, щоб ніхто не бачив і не чув. Дуже було сутужно, дуже. А вже в 63-му було трішки легше. І то, молоко здавали, попіл здавали, курячий послід також здавали.

Восени 1963 року я поламала на уроці фізкультури ногу. Вчителем був Ф.Толстіков а ми, учні, стрибали через коня, я ногу і підломила. Два з половиною роки нога була в гіпсі. Я й потрапила в санаторій (під Білорусією, у Добрянку), там і вчилась. Після санаторію, батько мене привіз додому і я пішла на роботу в швейну майстерню. Був же колгосп, так ми шили куфайки, шили халати білі і чорні, фартухи… Завідуючою була Волошина Валентина Трохимівна і Гриниха Галя( по батькові не пам’ятаю). Батько мій тоді робив перукарем, а вечорами грав у клубі на гармошці (був завклубом). В швейні робили: Катерина Бруханда, Люба Олексієнко, Надя Мироненко, а по чоловічій роботі був Компанець Антон Маркович (тоді ж галіфе чоловіки носили). Пропрацювала я тут півроку, а тоді поїхала в Київ на роботу. З дому я виїхала 3 серпня 1966 року, тепло було, ловко.  Влаштувалась в Дарницькому шовковому комбінаті снувальницею, де пропрацювала аж 10 років. А тоді, нам дали житло на Оболоні. На роботу було далеко і я мусила розрахуватись. Тоді пішла працювати в меблеву фабрику де шила оббивку на меблі. Тут я вже проробила аж 24 з половиною роки. Важко було. Працювали у дві зміни. В першу зміну початок роботи був шостій годині сорок хвилин, а кінець – о п’ятнадцятій годині двадцять хвилин. Зарплата була від виробітку. Один диван коштував 3,5 копійки. От скільки пошиєш, таку платню і отримаєш…

Я коли йшла до автобусної зупинки, як виїжджала, мене наздогнав машиною Волошин, зупинився і почав умовляти не їхати з села, сказав, що ти , Валю, однак повернешся додому. Наче у воду дивився.

 Я -  повернулась. Назавжди…