понеділок, 27 листопада 2017 р.

* ГОЛОДОМОР — ГОРЕ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ.



Згадує Іван Петрович Коняченко 1925 р.н. «До 1938 року ми жили на хуторі по дорозі в Носівку.  Воля була. А тут що? 1933 рік дуже голодним був. Води було багато, все повимокало, картоплю посадили, дощі пішли, вона і вимокла. Неврожай був.   Рогозу їли. Натре мати липового листу та кінського щавлю, добавить ще трави, та й їли таке. Добре, що у нас хоч була корова, то ще так-сяк виживали. Макуху їли. На хуторі від голоду вмерла Сябриха Горпина. Мій дядько з’їв часничину і вмер. Голодний дуже був. Я ще ходив по болоту, яйця дер. Кожний рятував СВОЄ життя. Прийде, вкраде, забере… Тріпали Україну. Грабували один одного.. .Не було чого їсти. Посилала мати : піди в Носівку, попроси милостині. Хліба. Ходили вдвох з Броварцем Миколою(на хуторі). Бідність була, бідність,бідність…У нас хоч господарство було. А в людей взагалі нічого не було… померли… Багато померло. Іде чоловік по шляху, впав …помер. Тоді вже хтось забере. Той там умер, той там… Багато… це був 33 й рік. Правда наша сім’я вижила. Батько такий був, що то рибки впіймає, то на охоту сходить.
А одного разу, на Пасху, поїхав батько у Носівку купить муки(крупчатки), привіз, мати до неї, а то міндобриво. Обдурили батька на  базарі. Так ми без пиріжків та пасхи й були. Жито сіяли. То було зберемо копу чи дві, змолотим ціпами, то скільки ж було того зерна? Мішок чи два. На жорнах змелемо, то мати сякий-такий печереник і спече. Картоплі туди натре, щоб більше було. Молоть самим не можна було.. «нєльзя» і все. Як хоч, так і живи. « Нєльзя» — , а чого —невідомо. Власть тоді така була. А до нас приходили люди навіть з Мрина молоть. Мелють було цілу ніч. На хутір приходили, адже не в кожного були жорна.  Жорна ховали в лісі, а ми не заховали, так міліціонер приїхав на коні і побив на друзки ті жорна. Поросят їздили смалить у гаї, бо треба було здавати шкуру. Хто смалив у гаях, а хто під коменом у печі. Змушували людей іти в колгосп. Приходять, якщо не записався в колгосп, вигонять, все викидають. Бабу Варку вигнали з хати, хазяїна забрали... і по цей день ні слуху ні духу. У 38 році нас вигнали з хутора. Приїжджають було, хату розкривають ( хати ж були під соломою), вигонили, як собаку. Йди куди хоч. У нас жив такий Кишінько, то його розкуркулили, все позабирали, з хати вигнали. Так вони на квартирі жили. Тоді до нас приходили молоть.  Як колгосп організували, прийшли до нас, забрали конячку. Корову з хліва витягли… То ж батько було хоч на базар поїде, щось продасть та купить хліба та цукру…Так потім ми з матір’ю на базар у Носовку возили дрова санками. Батько сушняку наламає, а ми тоді санками в Носівку, вторгуємо 10, 9, або 8 рублів. Купимо хліба та цукру. Тяжке життя прожив я. В що вдягалися? Носили полотняні штани покрашені вільховою корою. Та куди там одягатися? Раді були шматочок хліба з’їсти. Наче пряника. Страшне життя було…»

Немає коментарів:

Дописати коментар