* ГОЛОДОМОР — ГОРЕ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ.

Згадує Людмила Іллівна Лиштван, 1933 р.н. « Як тоді жили? Та важко жили. Згадувать не хочеться. 33-го ж я не знаю. Тільки, в ті часи майже весь час був голод. Їли цвіт конюшини, рогозу, картоплю гнилу на буртах збирали, а тоді мати з неї варила кисіль. Свіріпу збирали, товкли, а тоді їли (така вона їдуча була). Цвіт акації, ягоди пасльону, бруньки липи – все це їли восени і весною, а взимку ходили на поле і обчухрували сімена лободи. Тоді цю лободу мати мішала з сухою кропивою, щось добавляла ще і пекла такі пампушки. Ми їх їли і то не наїдалися. Взагалі то, такого не було, як тепер – їж скільки хочеш. На сніданок мати було відріже скибку хліба(якщо був), решту ж хлібини заховає. Лежить той хліб до обід, трогать не можна. Насіння гарбузове ділила мати ложечкою кожному. Зараз насушите синію і лузаєте скільки заманеться, а тоді не так було. Голодно було і холодно. Вдягти було нічого. Мій батько пішов на війну, а від нього залишився костюм, так його перешили і в тому ходила до школи. А на ноги купили валянки і червоні чуні. В хаті було холодно. Топить не було чим. Добре, що в нас був сад великий, то ми ламали гілки і тим топили. Заховаємось всі на печі і ширмою закриємось, та й так сидимо. А раз пішли в ліс назгрібати соснових голок, так нас впіймав лісник, рядно забрав і граблі поламав. А тоді зібрались з подружкою в ліс назбирати сушняку. Подружка запрягла корову і ми поїхали. Та знову ж впіймав лісник, і ми нічого не привезли, а на матір ще й подали до суду. То вона ходила на суд пішки в Носівку…»