ЗАКИНУТИЙ КОЛОДЯЗЬ

Як пишуться вірші?

Не просто, зовсім непросто. Тому що пишуться серцем, тому що кожний вірш залишає слід в душі. Слід болючий і важкий… Та життя так вже склалося, що без цього ніяк не можна. Неможливо без болю дивитись як гине життя… Ось наша поетеса Наталія Гришко, часто курсуючи між Черніговом, де живе, та Мрином, де залишились батьки, з біллю в серці спостерігає, як розруха поступово поїдає українське село і плачуча душа народжує рядки...

В селі Держанівка Наталія побачила закинутий колодязь...

         ЗАКИНУТИЙ КОЛОДЯЗЬ

       Із циклу «Загублено село»

Закинутий колодязь край дороги

Згубив стежину, що до нього йшла

І заросла травою від порога,

Де юність в старість тихо перейшла.

Служив колодязь людям

 довго, вірно.

Усіх водою радо напував.

І йшли до нього люди всі постійно,

В жару колодязь свіжість дарував.

Холодна і прозора прохолода

В краплині кожній,

чистій, як кришталь.

На вранішньому сонці позолота,

Виблискує, відтворюючи даль.

Біля колодязя росли черешні,

Укриті цвітом, пахнучи медком,

І бджілочки трудилися сердешні,

Зібрать нектар спішили холодком.

Росою вмились сизиї тумани

І розповзлися по долині в гай.

У спогадах вертаємось до мами,

У свій дитячий неповторний рай.

Вертаємось до хати, до стежини,

До трав шовкових, що росли в саду,

Там, де колодязь-оберіг-святиня,

Де юність-квітка схожа на зорю.

Закинутий колодязь край дороги

Згубив стежину, що до нього йшла

І заросла травою від порога,

Де юність в старість

тихо перейшла…